Глава 95. Хіба ти не бачиш червоне листя що росте по всій горі? Це все листя розлуки.

Східний вітер ніжно колихав верхівки незліченних фіолетових і червоних квітів у селі Таоюань. Хоч воно і звалось селом, але більше скидалось на містечко. Маленьке й прекрасно облаштоване: тут було все необхідне і нічого більше людям не було потрібно.

В цьому селі, єдина лічниця виглядала затишно і просто. Коли до неї підходиш, відчуваєш гіркий запах лікарських трав. Чжан Чансун, чоловік, котрому очевидно за 50, дрімав в бамбуковому кріслі надворі біля входу. Поруч із ним у казанку варились ліки. Пара від кипіння ритмічно припіднімала кришку казанка.

Двоє торговців проходили повз, прямуючи до виходу з села і голосно переговорювались:

– Південне Королівство Ян достойне захоплення. Лише рік тому воно захопило Північне Королівство, а вже зараз їхнє військо прямує до Східного Королівства У?

– Хіба ти не знаєш? Коли Північне Королівство напало на Південне Королівство Ян, Східне У скористалось можливістю і загарбало частину південних територій. Думаєш зараз, коли Південне Королівство Ян нарешті стало на ноги, вони не наважаться піти війною на Східне Королівство У?

– Я не це мав на увазі. Мені просто цікаво чому Південне Королівство Ян не перепочине два-три роки? Натомість, вони воюють так, ніби це їхня буденність.

– Таких як правитель Південного Королівства Ян ще пошукати. Він перший в своєму поколінні, хто прийшов до влади і став потужним і геніальним імператором. Він такий молодий і всього рік при владі, але тільки поглянь чого він досягнув!

– Я чув, що правитель Південного Ян не тільки мистецьки править країною, а й знає як вести війну. Більше того, кажуть, що він такий гарний, що очам не повіриш! Невже це все правда?

– Ха! А мені звідки знати? Я його в житті не бачив!

Голоси торговців з часом згасли вдалині. Чжан Чансун розплющив очі і глянув на киплячі в казанку ліки. Потім він пообмахувався великим віялом і знову задрімав.

Село Таоюань було дивовижним місцем, що знаходилось на кордоні чотирьох королівств… тобто, раніше так казали, тепер це був кордон трьох королівств. Природно, що на кордонах часто точились війни, але на село Таоюань ніколи не нападали. Протягом поколінь воно було тихим й безпечним місцем; ніби небесне благословення охороняло село від пітьми. Село Таоюань не належало до жодної держави; люди тут жили в злагоді, були трудящі й могли покластись на власні сили. Торговці й подорожні часто проходили селом, але ніхто з місцевих ніколи не покинув села й ніхто з чужинців тут не оселився. Звичайно ж, село не ховалось від світу, але воно було як усамітнений райський куточок на цій землі.

Так було завжди, аж два роки тому…

Два роки тому до села прийшли двоє молодих красенів. Вони придбали маєток і оселились в ньому.

Селяни вперше зустріли чужинців, що схотіли залишитись і, спочатку, ставилися до них з недовірою. Пізніше, вони зрозуміли, що чоловіки були чуйні, добрі й готові допомагати, тож, з часом, їх прийняли.

Коли молодики освоїлись, один з них подався в чумацтво, а другий залишився доглядати за маєтком. В них не було багато спадкового багатства, але за пів року важкої праці вони стали жити заможно.

Прості селяни поступово звикли, що з ними живуть ще двоє молодих людей. Окрім свахи, що жила на заході села, яка тепер горіла бажанням видати старших доньок з різних родин за хороших чоловіків, нічого суттєво не змінилося.

Рік тому прийшли нові зміни.

Рік тому, чоловіки отримали якісь вісті, хоча ніхто не знав про що. Вони спішно зібрали речі й поїхали, залишивши опіку маєтком на одиноку тітоньку.

Більш ніж пів місяця потому, вони повернулися.