Глава 77. Коли віє вітер, вся країна лежить у руїнах.

Північний вітер віяв над землею, вкритою білим снігом. Якось вночі Сяо Юан прокинувся і побачив у вікні мертві, висохлі гілки. З них звисали кришталево чисті льодяні квіти та змерзлі ворони понуро каркали. Було так тихо, що якби впало чотири голки, Сяо Юан міг би почути кожен раз, коли вони торкалися землі.

Служниця, яка вчора допомогла Сяо Юану заснути, зникла, і, коли він відкрив очі, його привітав тотальний безлад: імператорські покої обчищені, жодних цінностей не лишилося. Усе золото і срібло теж зникло.

Проте Сяо Юан не здивувався. З моменту, коли вчора армія Південного Королівства Ян підійшла до воріт Імператорського Міста, палац погруз у хаосі. Імператорська родина, міністри та підлеглі – всі повтікали. По всьому палацу лежали розбиті та поламані меблі; колись величний і мирний Імператорський Палац припинив своє існування.

Сяо Юан скинув ковдру і почав одягатися. З’ясувати, як правильно вдягти тяжкий і багатошаровий одяг, було неможливо. Зрештою він замотався у товсте пальто і накинув першу-ліпшу теплу накидку з бавовни і хутра, після чого вийшов із покоїв.

Усі імперські охоронці й слуги давно втекли з Імператорського Палацу. Кілька днів тому міністри раз за разом радили йому тікати – зараз їхній слід теж як водою змило. Палац, що його наповнювали пісні і танці, стояв спустошеним та кинутим у безладді. Це було видовище злету і падіння. Деяких це розізлило настільки, що їх знудило б; інші відчули б таку гіркоту, що їм не лишилося б нічого, окрім кричати як ворони.

Ілюстрація від нашої команди. Ілюстраторка: Тао.

Сяо Юан ступив на сніг і попрямував до палацу Юннін. Дорогою він проходив повз павільйон Цзінфен Юйлу і не міг не зупинитися.

Колись це був павільйон із прекрасними червоними карнизами та золотою плиткою. Зараз усе це лежало в розбитій купі, майже нічого не нагадувало про минулу велич. Сяо Юан задивився на павільйон, ніби в трансі, як живого, він бачив Ян Хе Ціна, що замітає сніг. Через деякий час він зібрався із думками і швидко покрокував далі.

Палац Юннін теж виглядав жахливо. По підлозі було розкидано одяг і дерев’яні уламки. Серце Сяо Юана раптом забилося швидше, і він прискорив крок, прямуючи до головної зали.

Чого Сяо Юан точно не очікував, так це того, що покої принцеси Юн Нін виглядатимуть незмінно. Принцеса Юн Нін сиділа перед скринею з одягом у простому білому вбранні. Навколо не було жодних слуг, і вона самостійно накладала макіяж на брови і губи. Почувши шум, вона обернулася й побачила Сяо Юана. На її обличчі розквітла тепла усмішка:

– Імперський Брате, – Сяо Юан бачив, як вона підвелась і почала танець, малюючи прекрасні візерунки рукавами. Завершивши танець, вона всміхнулась знову й запитала:

– Гарно вийшло?

– Дуже гарно, – відповів Сяо Юан.

Це був вже не процвітаючий Імператорський Палац  ̶  це був напівзруйнований палац. Тим не менш, навіть зараз тут було місце пісні. Залишилось місце, яке не змінилось, але люди змінилися. Люди повністю відкинули страх.

Принцеса Юн Нін закотила рукава і запитала:

– Імперський Брате, Ви шкодуєте про що-небудь?

Сяо Юан закляк, у його вухах знову почав дзвеніти голос Країни. Голос проклинав його за те, що він відпустив Ян Хе Ціна, за поразку і занепад Північного Королівства. Незважаючи на це, Сяо Юан усміхнувся і відповів:

– Ні.