Через скорботу Сяо Юан не міг заснути, тож він підняв подол свого вбрання і поблукав по кімнаті. В компанії одинокого ліхтаря він сів за стіл, вдивляючися у дві шпильки в своїй руці. Одна була червона, з вирізьбленими на ній квітками, інша була з бездоганного білого нефриту. Голова Сяо Юана все ще повнилась словами, що йому тоді сказав євнух Чжао: “Чи мовчатимуть послідовники Уніна ван’є?”
Врешті Сяо Юан ухвалив рішення. Він відклав шпильки і, щільно запахнувши одяг, сам пішов до палацу Тай Ї.
Сяо Юан проковтнув слова занепокоєння, що майже вирвались, і почав обдумувати своє наступне рішення.
– Ян Хе Цін, – м’яко сказав Сяо Юан, він стояв, опустивши руки, – я не очікував, що врешті-решт відбудуться якісь речі, яким я не зможу запобігти.
Ян Хе Цін подивився на нього, згадуючи, як він вперше побачив його в кімнаті з дровами. Він сидів на горі з дров і, сміючись, плескав по вільному місцю біля себе, запрошуючи Ян Хе Ціна сісти.
Скільки часу пройшло з моменту, коли це сталося? Скільки?
Ян Хе Цін прочистив горло, його голос був сухим і хриплим:
– Ти мені віриш?
Сяо Юан витягнув п’ятисантиметровий сувій і обережно поклав його на стіл:
– У що ти хочеш, аби я повірив?
Насправді Сяо Юан серйозно питав його, але Ян Хе Цін почув саркастичне запитання.
Цей сувій був ніби гостре лезо, яке перерізало останню нитку надії, що була в Ян Хе Ціна.
Саме так, як він сміє просити Сяо Юана йому довіряти?
Сяо Юан завжди ставився до нього дружньо і був готовий допомогти в будь-який спосіб. А він що? Він змовився з людьми, що мали приховані мотиви, що ледь не призвело до смерті Сяо Юана від рук Уніна ван’є.
Сяо Юан ставився до Ян Хе Ціна з відкритим серцем, але він все одно його зрадив. Якби він був на місці Сяо Юана, то не пробачив би себе.
Як йому вистачає тепер сміливості змушувати Сяо Юана знову йому повірити?
Сяо Юан буденно розгорнув сувій:
– Ян Хе Ціне, я знав, що ти хотів піти. Якщо подумати, ти й справді страждав від безмірної ганьби в Північному королівстві та відчуваєш величезну огиду до цієї держави. Я ж маю рацію?