Коли вони усвідомили цю зміну, між ними повисла тиша. Сяо Юан повторив, що він казав про те, що йому потрібно на ранковий суд, а тоді підвівся і пішов.
Ян Хе Цін причепурив свій одяг і збирався повернутися до своєї кімнати. Однак, як тільки він покинув імператорські покої, до нього підійшли двоє грізних чоловіків:
– Ти Ян Хе Цін?
Ян Хе Цін нахмурився:
– Так.
– Ходімо з нами.
Двоє здавалось боялись, що Хе Цін спробує втекти, тому вони пронесли його до другої кімнати від імператорської спальні.
Високий і могутній чоловік стояв перед дверима в кімнату, а за ним вишикувалась шеренга солдат.
Двоє грізних чоловіків вклали руки в кулаки перед цим чоловіком:
– Генерале Лі, ми привели його.
Лі Удін кивнув і підняв очі, щоб поглянути на Ян Хе Ціна. Його погляд горів, і він повільно сказав:
– Принц Південного Королівства Ян, Ян Хе Цін.
Ян Хе Цін раптом зрозумів, чому його сюди приволокли. Його обличчя було холодним, він нічого не відповів.
Лі Удін не розраховував на його відповідь і, вказавши назад, наказав солдатам:
– Обшукати.
Як тільки пролунав наказ, двері кімнати було жорстоко вибито з ноги і нещасний замок відлетів убік. Дюжини солдатів увірвались в кімнату і почали обшукувати сантиметр за сантиметром.
Вазу було розбито, стіл та стільці перекинуто, матрац проткнуто і всю набивку розірвано на шмаття. Скоро в кімнаті утворився безлад і дюжини солдатів продовжували шукати у вузькому просторі знову і знову, але, врешті, нічого підозрілого не знайшли.
Брови Лі Удіна поступово зсувались в міру того, як минав час. Він зайшов у кімнату, пройшовся взад-вперед і нарешті зупинився перед понівеченим ліжком, яке було перевернуте догори дриґом. Він запитав оточуючих чоловіків: