Глава 61. Вибач, у мене є право робити все, що захочу.

¹Лист, що тримає стовп (抱柱之信) – китайська ідіома, що означає виконану обіцянку або людину, що її дотрималася.

Дворик був невеликим, проте до нього вело багато дверей з кімнат. Сє Чуньґуй не знав, до якої йому заходити, й обернувся в пошуках когось, кого можна спитати. Тоді він побачив великого бородатого чоловіка, що стояв позаду. Той посміхнувся і погладив Сє Чуньґуя по голові:

– Не хвилюйся. У домі Лі Удіна немає дівчат. Можеш заходити всюди, куди заманеться. Он там кімната, в якій лежать його одяг і амуніція.

Сє Чуньґуя все більше і більше дивував особняк Лі:

– Генерал Лі прославився своїми заслугами, чому в нього немає дружини?

Бородатий солдат кашлянув і відповів:

– Всі бажають видати якусь дівчину за нього заміж, але він не хоче одружуватись. Він каже, що через те, що не знає, житиме він чи помре на полі бою, не хоче травмувати нещасну дружину.

Сє Чуньґуй кивнув і тоді зайшов до бічної кімнати Лі Удіна.

Бічна кімната Лі Удіна була також обставлена по-простому. Одне ліжко, круглий стіл, кілька табуреток. Якщо б не близько дюжини потріпаних книг про мистецтво війни на полицях, кімната здавалась би доволі пустою. Сє Чуньґуй швидко переодягнувся, не зміг стримати свою цікавість і тому взяв книгу про мистецтво війни до рук та проглянув її. Після тривалого читання він зрозумів, що пройшло вже трохи часу, тому поклав книгу на місце і швидко покинув бічну кімнату.

У дворі Лі Удін розкладав страви і палички. За великим круглим столом сиділо кілька солдат, які вже якийсь час їли та пили. Коли вони побачили, як повертається Сє Чуньґуй, бородатий солдат помахав йому і підігнав його:

– Молодший син сім’ї Сє, ходи швидше! Ми тільки на тебе й чекаємо!

Страви на столі не були вишуканими. Їх можна було описати як звичайні домашні страви, але вони були досить смачні. Зборище кремезних чоловіків із задоволенням їли, і скоро м’ясо майже зникло з тарілок. На відміну від декількох солдат, які походили з поля бою, Сє Чуньґуй з малих років отримав хорошу домашню освіту. Порівняно з солдатами, які їли прямо руками, його манеру їсти можна було описати як неймовірно ввічливу.

Лі Удін поглянув на солдат, що поглинали їжу так, ніби від цього залежали їхні життя, потім на Сє Чуньґуя, що їв повільно, легко нахиливши голову. Він несвідомо посміхнувся, взяв пусту тарілку, наклав велику купу м’яса та овочів і поклав її перед Сє Чуньґуєм.

Хоча Сє Чуньґуй був найменшим в сім’ї, він ніколи не вдостоювався такої честі – їсти те, що вибрали спеціально для нього. Він так здивувався, що замахав руками:

– Генерале Лі…

Генерал Лі його перебив:

– Все добре, в моєму домі не так багато правил. Ти маєш їсти, поки не наситишся. Врешті, як такий молодий хлопець зможе мене перемогти, якщо він не їстиме, щоб вирости сильним?

Сє Чуньґуй міцно стиснув палички, припинив говорити і почав поглинати м’ясо та овочі, які йому дали.