Глава 53: Святкування Нового року

Ілюстраторка: Nekromi

Настала ніч.

Зима пройшла, і температура щодня була вкрай мінливою. Холод досі витав навколо рослинності, а біля води відчувався ще більш пронизливим.

Біля щойно талого струмка з тихою течією стояв чоловік у червоному. На його обличчі виднілася крихітна багряна родима пляма — це був Сунь Дін, привид “радісної скорботи”.

Сунь Дін оглядав околиці, схиливши голову набік і витягнув руку біля себе. Під місячним світлом, його трохи зігнуті пальці виблискували неприродним сяйвом.

Раптом із темряви виринули тіні й кинулися на нього. Без зайвих слів Сунь Дін підскочив у повітря та зіткнувся з одягненими в чорне чоловіками.

З десяти найлютіших особистостей Долини привидів, привид «радісної скорботи», привид повішеного і чорно-білі вісники смерті вирвалися далеко вперед. Але це не означало, що інші привиди були менш безжальними. Просто перша трійця населяла ці території давніше за всіх, звичайно, вони краще знали, як переманити інших на свою сторону, чи коли й на кого необхідно чинити тиск. Таким чином, вони й здобули  авторитет.

Навіть якщо «Долонь ракшаси» привида «радісної скорботи» Сунь Діна не була чимось надзвичайним*, на просторах Центральних рівнин вона була єдиною у своєму роді.  Жертви на відстані трьох кроків миттєво гинули, криваво-червоний відбиток долоні, що проходив від грудей до спини, позначав їхні трупи. Це й справді була моторошна техніка.

前无古人，后无来者 у минулому — не мати достойних попередників, у майбутньому не знати гідних послідовників.

Навіть коли на нього напали посеред глибокої ночі, Сунь Дін не виказав жодного сліду паніки. Він, наче геть нічого не боячись, розмахував своїми отруйними долонями, ковзаючи ними по повітрю.

Незабаром, ця, на його думку, надто самовпевнена банда комашок, не витримавши й одного удару, чкурнула геть.

Сунь Дін, однак, не став кидатися в погоню. Він просто нахилився до трупа й припідняв його одяг. На попереку померлого Сунь Дін побачив татуювання маски демона, що миттєво вималювало йому на обличчі холодну посмішку. Він розсміявся.

Приблизно через годину позаду нього з'явилася ще одна людина. Вона підійшла вперед, перш ніж нахилитися, щоб розглянути те саме татуювання.

— Що сталося? — нахмуривши брови запитав чоловік.

Сунь Дін заховав долоні в рукава. Він байдуже глянув на новоприбулого й промовив:

— Старий Мен, ти запізнився.

Той старий Мен був ніким інший, як помічником Ґу Сян, якого покликали копати землю в той день, коли Чжоу Цзишу та Вень Кесін опинилися в пастці в печері.

Як і раніше, він носив просте вбрання з грубої тканини. Якщо придивитися, старий Мен дещо накульгував на ліву ногу, але оскільки зазвичай він ходив не надто швидко, то ця вада зовсім в очі не впадала. Його риси обличчя були доволі пересічними. Вони навіть скидалися б на добрі, якби той не хмурився. На ньому був довгий фартух, який зазвичай можна побачити на людях, які працювали на скотобійнях — він перевдягнувся в одяг м’ясника, згідно з інструкціями Вень Кесіна.

Старий Мен присів, щоб зняти маску, що закривала обличчя трупа. Він трохи подумав, а потім зітхнув, і підвівся на ноги.