Ілюстраторка: nekromi
Старий прислухався до них, нервово здригаючи кінцівками, а металеві ланцюги на його тілі брязкали від кожного поруху.
Чжан Ченлін тихо смикнув Цзишу за вбрання.
— Шифу… ці ланцюги, вони що, простромлюють його лопатки?
— Цить, — глипнув на нього Чжоу Цзишу, насупивши брови.
Ланцюги не тільки обвивали тіло старого, але й пронизували його лопатки та колінні чашечки. Плоть навколо ран згнила, виставляючи напоказ лише голі кістки.
Чжоу Цзишу подумав про те, як нелегко вести такий спосіб життя.
У кімнаті стояв непереборний сморід. Він поширювався від сечі та фекалій, що були повсюди. Одяг старого давно втратив свої первинні барви й ледве прикривав тіло, створюючи справді жалюгідне видовище.
Він заговорив, проте так повільно й нерозбірливо, наче не розмовляв уже дуже давно.
— Ти… Хто ти? — хрипло запитав старий. — Де Лун… Лун Сяо?
— Лун Сяо — це той паралітик на візку? — припустив Є Байї. — Він мертвий. Ким він тобі був?
Зачувши це, старий заціпенів. А тоді широко розтулив рота, і його обличчя набуло виразу, схожого на радість. Але з розкритих губ не зірвалося жодного звуку, а очі наповнилися каламутними слізьми: вони стікали по його обличчю, миттю зникаючи.
Є Байї не звертав на нього уваги. Він присів, щоб оглянути металеві ланцюги, поки старого розривало між плачем та сміхом, наче божевільного.
Через якийсь час Є Байї простягнув руку до Чжоу Цзишу й мовив:
— Позич мені свій меч.
Цзишу зрозумів, що той хоче розітнути ланцюги. Тому він дістав Байї й передав йому.
Є Байї негайно ж ударив по ланцюгу. Пролунав дзвінкий «клац», проте метал навіть не здригнувся. Меч лише завібрував від удару.
У Цзишу аж серце заболіло від одного погляду на це.
— Не… Не витрачайте сил. Марно, — раптом мовив старий.