Ілюстраторка: omint
Вень Кесін наче й посміхався, однак, на його обличчі все ж проглядався невимовний смуток.
— Я здивований, що хтось і досі визнає його майстерність володіння мечем.
Чжоу Цзишу змовчав. Навіть Тянь Чуан не був абсолютно бездоганним, інакше Цзишу не вдалося би втекти. Володар “Сяйливої осені” усамітнився близько двадцяти років тому. До цього дня ніхто не знав, що сталося з ним та його дружиною, і куди вони поділись.
Цзишу мовчки спостерігав за Вень Кесіном. Останній сидів, схиливши спину біля вогнища. Погляд Кесіна зупинився на силуеті Чжан Ченліна в момент, коли той незграбно відпрацьовував рухи, яких його навчив батько багато років тому.
Вень Кесін надягнув маску спокійної відчуженості. Це було дійсно схоже на Вень Жуюя, яким його уявляв Чжоу Цзишу.
Раптом Вень Кесін відкрив рота й почав співати:
— Нахилилися стебла проса,
Взійшли паростки сорго,
Повільно я ступаю по Землі,
Поки серце товкмачить в мені.
Ті, кого розум мій знає,
Бачать нелегку ту ношу мою,
Ті, хто не бачать — питають
Чого прагну я, до чого я пну.
О небеса, чи ви знали
За що мені стільки журби?
Стебла проса нахилились, опали,
Сорго взійшли паростки…