Ілюстраторка: omint
Людський гамір заповнив Дунтін. Лише за одну ніч сюди прибули постаті з усіх куточків цзянху: чоловіки та жінки, старі й молоді, проповідники різних релігій*. І кожен з них сповідував свою мету.
三教九流 sānjiàojiǔliú, «3 вчення та 9 шкіл» (3 вчення: конфуціанство, буддизм, даосизм; 9 шкіл: конфуціанці, даоси, послідовники школи інь та ян, легісти, послідовники школи імен, моїсти, полемісти, еклектики, аграрії).
До кінця дня під час зупинок у корчмах Цзишу та його супутники стали свідками принаймні трьох сутичок.
Загалом, це місце нагадувало Цзишу собачий ринок, де кожен намагався перегавкати опонента та перемогти в конфлікті невідомо за що й про що. Йому було цікаво, в що врешті-решт виллється це так зване «зібрання героїв».
Ден Куань та Ґао Сяолянь спершу пішли навідати Ґао Чуна. Уламки «Шань Хе Лін» були розподілені між трьома представниками. Перші – монахи Шаолінь – були високо шанованими у світі бойових мистецтв та славилися своєю силою. Другий – Монах Ґу з гори Чанмін – був невловимою постаттю, якого поважали за неймовірний хист до ґунфу. Третім, найбільш соціалізованим хранителем, був пан Ґао. Завдяки своєму статусу він мав зв‘язки з кожним великим кланом і це визначало його найвпливовішою особою серед усіх хранителів реліквії.
Насправді Ґао Чун був зовсім не схожим на той образ героя з приємною зовнішністю та вишуканими манерами. На перший погляд він не здавався привабливим чи, навпаки, неприємним, а був кремезним чоловіком невисокого зросту з сивиною у волоссі. Він розмовляв жваво та піднесено, а його сміх був гучним та щирим.
Чжоу Цзишу з першого ж погляду зрозумів, чому Ґао Чун має такий високий статус.
Кожна людина має свою особливу ауру, і люди зазвичай сходяться чи групуються між собою*, базуючись саме на цьому невидимому елементі.
物以类聚，人以群分, в оригіналі використано прислів’я «схожі речі збираються разом, так само, як і люди завжди шукають собі подібних».
До прикладу, такі особистості як Вень Кесін і Чжоу Цзишу: один із них — обірванець із хворобливим обличчям, інший — красномовний шанувальник чоловічої вроди та залицяльник. На перший погляд у них не було нічого особливого, проте хтось із гострим розумом легко помітив би, що ці двоє кардинально відрізняються від усього того гомінливого натовпу, який їх оточував.
Можливо, Чжоу Цзишу та Вень Кесін могли б злитися з юрбою, але в них не було жодних підстав це робити. Вони не належали до цієї групи людей, а тому й не мало сенсу приєднуватися до неї. Проте було те, що чоловіки вміли робити на відмінно – ставати непомітними в будь-якому середовищі. Цією здібністю вони скористалися й цього разу.
Чжоу Цзишу щоразу, коли Вень Кесін наближався до нього, ставав навдивовижу обачним та обережним. А сам Кесін ще при першій зустрічі застеріг Ґу Сян, аби та не провокувала Цзишу.
Це був своєрідний інстинкт, який допоміг визначити, що вони рівня один одному.
Проте, це ніяк не стосувалось Ґао Чуна.
Він міг побрататися з будь-ким. Незалежно від того, ким був його співрозмовник: чи юнаком чи старою людиною, чи майстром з відомого клану чи простим воїном-бродягою, Ґао Чун з усіма був надзвичайно близьким та сердечним. Під час розмови люди на мить забували про його статус та вік і відчували себе рівним йому.
Чжоу Цзишу та Вень Кесін зупинили свої безглузді розмови та спостерігали за відомим героєм Ґао в абсолютній тиші. Лише час від часу вони ввічливо обмінювались короткими привітаннями та відповідали на прості запитання.
Чжоу Цзишу мимоволі замислився, що такі талановиті люди потрібні були б Тянь Чуану…
Але Ґао Чун був єдиний такий на весь світ.