Ілюстраторка: nekromi
Вень Кесін повільно випрямив спину й мовчки подивився на Чжоу Цзишу. Закинувши ногу на ногу, він постукав пальцями по колінах.
— Моє прізвище — не Жун. Навіть шкода, що за все життя мені так і не зустрівся хтось із таким прізвищем: я б одразу його вбив, — після довгої мовчанки м’яко заговорив Вень Кесін.
На обличчі Чжоу Цзишу не промайнуло й краплі здивування. Навпаки, він повільно сказав після паузи:
— Невже? Здається, я помилився. Але ж я думав… Думав, що теперішній Володар привидів походить із родини Жун.
У темряві можна було почути лише тихе сопіння Чжан Ченліна. Хоч обидва чоловіки сиділи близько, між ними стояла могильна тиша. Лише через хтозна-скільки часу кутики губ Вень Кесіна повільно піднялися в посмішці, що відрізнялася від його звичайного дурнуватого виразу. Тепер йому бракувало насмішки. Він спрямував на Цзишу холодний і гострий погляд своїх темних очей, в яких відбивалося тьмяне світло.
— Отакої, — Вень Кесін трохи підняв брови, продовжуючи посміхатися.
Голос Чжоу Цзишу прозвучав у відповідь дуже тихо. Здавалося, ніби він зовсім не ворушив губами, хоч і говорив швидко.
— Привид «радісної скорботи» найняв Отруйних скорпіонів, щоб вони весь час «жалили» малого. Насправді він хотів не вбити його, а дізнатися, чи бачив той людину без пальця під час трагедії в маєтку Чжан. Наскільки мені відомо, Сюе Фану, привиду повішеного, якраз бракувало одного пальця. Однак, тільки-но ми зустріли тих головорізів у зруйнованому храмі, я одразу зрозумів, що Долина привидів не стоїть за вбивством родини.
— Як ти дізнався? — із видимою зацікавленістю спитав Вень Кесін.
— Я довів малого до озера Тайху живим, неушкодженим і зі всіма кінцівками. Але якби мені справді було під силу здолати тисячі привидів, то довелося б проголосити себе наймогутнішим у всьому цзянху. Та, як бачиш, я досі тут, — фиркнув Чжоу Цзишу.
У відповідь Вень Кесін кинув на нього палаючий погляд:
— Не будь таким скромним…
— Але навіщо привиду «радісної скорботи» так гнатися за малим? — продовжував роздумувати Чжоу Цзишу. — Я все обміркував і дійшов до одного висновку: незважаючи на те, хто винен у вбивстві родини Чжан, до цього залучений хтось із Долини привидів. Сунь Дін підозрював… Чи хотів, щоб інші підозрювали, що цей «хтось» — привид повішеного. Так, мені згадалося, як останнім словом чоловіка в чорному, вбитого Ґу Сян, було «пурпурова». Але що саме «пурпурове»? Можливо… Можливо, він впізнав Пурпурову демоницю?
Вень Кесін кивнув.
— Ти абсолютно правий. Тоді ми з Ґу Сян попрямували за вами від Цзяннаню до озера Тайху й Дунтіну. Наша поява тут була збігом обставин, та й обличчя в нас підозрілі. А також я вбив того малого в печері, тому що боявся, що він розкриє мене. Правду кажу?
— До цього неважко додуматися. Брате Вень, у всьому цзянху майже немає тих, кого я не міг би розкусити. Якщо не брати до уваги південні кордони й північні пустелі, таких людей із центральних рівнин можна перелічити на пальцях однієї руки. Окрім того, ми стільки часу проводимо разом, що треба бути справжнім дурнем, щоб не дізнатися правду.
Деякий час Вень Кесін сидів мовчки, не погоджуючись, але й не заперечуючи. Згодом він розсміявся й кивнув.
— Ти стільки всього знаєш, пане… Чжоу? Лорде Чжоу?