Глава 29. Я не знаю чому вірити.

Ушкодження Сяо Юана тримались декілька днів, і тільки коли синці від душіння зникли, він наважився вийти на вулицю.

На другий день він розглядав державні справи. Сяо Юан переживав, що хтось ускладнюватиме життя Ян Хе Цінові. Через це відволікався, читаючи меморіали¹. Плюнувши на все, він просто зібрав сувої в купу й пішов прямо до палацу Дзін Ян.

¹ меморіали – тут, маленькі сувої, з доповідями міністрів, зазвичай із секретною інформацією виключно для імператора.

Хун Сю намагалася його зупинити, але Сяо Юан її просто проігнорував.

Рік вже добігав кінця, а час розпливався. Вітер був холодним і хмари важко купчились у небі. Сніжинки  падали одна за одною, дружньо кружляючи та вкриваючи землю білою ковдрою. Здавалося, що у Північному Королівстві весь час іде сніг.

Сяо Юан щільніше завернувся в накидку, струсив сніг з плечей, і потягнувся, щоб постукати у двері до Ян Хе Ціна.

Лю Ан, який старанно слідував за Сяо Юаном усюди, стиснув кулаки та сказав:

– Ваша Величносте, покірний слуга чекатиме на вас біля дверей.

– Надто холодно. Повертайся, – заперечив Сяо Юан.

Лю Ан наполягав:

– Покірний слуга не відчуває холоду.

Сяо Юан зробив сніжок і закинув його під одяг Лю Ана:

– Холодно, чи ні?

– …ні, ні, ні. Мені не... мені не холодно, – тілоохоронець тремтів.

“Ти тремтиш, але наполягаєш, що тобі не холодно?!”

Сяо Юан не знав сміятися йому, чи плакати:

– Піди знайди тепле місце й висуши одяг. Тоді повертайся через годину.

Хоча Ян Лю Ан все ще вагався, він мусив підкоритися наказу Його Величності, через те, що він так наполягав.