Глава 17. Завжди буде гарматне м'ясо, яке наривається на смерть.

Що це? Це дірявий дах, через який в кімнаті немає жодного сухого місця, де можна відпочити. Що це? Великі краплі падають зі стелі, бо дірки ніхто не залатав. Що це? Ковдра, холодна як залізо, бо вона вже багато років як зносилася.

Сяо Юану здавалося, що сьогодні він вже бачив усе.

Місце, в якому жив Ян Хе Цін, не можна було назвати будинком. Це точно була кімната сараю. Тут не було не тільки стола та стільців, а й, навіть, нормального матрацу, не говорячи вже про вугілля, аби розпалити вогонь і зігрітися. На перший погляд, окрім пошарпаних стін, тут була купка дров, складена в кутку. Поглянувши вгору, Сяо Юан боявся, що побачить когось звисаючого з виступаючої балки.

“Занадто трагічно…”

Сяо Юан віддав свій верхній одяг Ян Хе Цінові, щоб захистити того від холоду. Адже вся стеля протікала, а крижаний вітер влізав з усіх боків, тож Ян Хе Цін безперервно тремтів.

Ян Лю Ан, з занепокоєнням сказав: – Ваша Величносте, в кімнаті надто холодно, Вам слід…

– Так і є, тут холоднувато. Тому, Лю Ан, піди до моїх покоїв і принеси мені накидку, – перебив його Сяо Юан.

– Як Ваша Величність накаже, – відповів Ян Лю Ан, після чого він вийшов з кімнати й поспішив до імперських покоїв.

Сяо Юан повернуся до Ян Хе Ціна, який все ще стояв позаду. Тоді Сяо Юан виявив, що з лоба Ян Хе Ціна все ще сочилась кров. Він не втримався й вдихнув холодне повітря.

“Хто посмів його вдарити?! Що якщо залишиться шрам?! Хіба ці телепні не знають, що це лице зачаровуватиме жінок по всьому світу?!”

– Хун Сю, принеси таз з теплою водою та ліки для його ран, – наказав Сяо Юан.

Хун Сю кивнула й спокійно вийшла з кімнати.

Раптом, як тільки Сяо Юан і Ян Хе Цін залишились наодинці, кімнату до країв наповнила тиша.

Сяо Юан двічі обійшов кімнату, але врешті, не знайшовши на що можна сісти, вмостився на купі дров. Однак, коли Сяо Юан підняв погляд, він побачив, що Ян Хе Цін все ще стоїть на тому самому місці. Тому, Сяо Юан поплескав по дровах і сказав: – Сідай біля мене.

Не зважаючи на це, Ян Хе Цін стояв, як у землю вкопаний.

– Коли ми зустрілися у в’язниці, хіба ти не вкусив мене щоб випустити гнів? Підійди, я дозволю знову себе вкусити., – тоді, Сяо Юан підвівся й протягнув руку до рота Ян Хе Ціна.

Хоча Ян Хе Цін піджав губи, холодний вираз з його обличчя нікуди не дівся.

– Не хвилюйся, в мене немає подібних намірів щодо тебе. Адже, якби вони були, я вже давно б щось зробив, – Сяо Юан опустив руку й знову сів на дрова.