Ілюстраторка: omint

У дворі на всіх гілках розквітнув запашний сливовий цвіт. Він опадав повсюди, застилаючи весняний напіврозтанутий сніг, який ось-ось зникне. На перший погляд, неможливо було навіть розрізнити, де сніг, а де сливовий цвіт. І коли підіймався вітер, на весь двір безтурботно розносився тонкий аромат пахощів.

Сутінки вкрили все навколо темною завісою. Прохолодне, неначе вода, місячне сяйво лягало на дахи будинків.

У дальньому кутку невеликого подвір’я стояли, наполовину ховаючись за квітучим деревом сливи, ворота. За зачиненими воротами все мало зовсім не такий вигляд, як декілька років тому. На вході стояли двоє міцних чоловіків в обладунках та з ножами в руках. Ґанок був вузьким і тісним, а підлога — викладена з блакитно-сірої цегли, вела до охопленої темрявою в’язниці. У лице вдаряла крижана атмосфера смерті.

Легкий аромат квітів, здавалося, не був у змозі прорватися всередину через двері.

У приміщенні стояло ще більше вартових із різноманітними видами зброї. Вони охороняли камери в’язнів, решітки на яких були завширшки з руку дорослого чоловіка.

Якщо пройти далі по темному, вузькому шляху вглиб в’язниці, можна побачити троє величезних кам’яних дверей із механізмами всередині й пильними вартовими ззовні. Поза цими дверима все було позбавлене життя, наче довга стежка до цього місця виявилася насправді дорогою в сповнений розлючених душ, освітлений лише схожими на привидів блимаючими вогнями, потойбічний світ.

У глибині в’язниці, в одній із камер пролунав низький чоловічий голос, а слідом за ним — коротка тиша, ніби хтось інший безсильно й легко зітхнув.

Зненацька, крізь темряву приміщення прорізався жахливий крик, від якого світло вогнища почало мерехтіти. Він був таким пронизливим, що здавався схожим на передсмертний рев звіра, викликаючи в людських серцях лише холод.

Двоє вартових стояли спиною до камери. Один із них, ще зовсім молодий і недосвідчений на вигляд, не міг не здригнутися від пронизливості крику, що пролунав, але одного погляду на свого непорушного, як гора, партнера, який напоказ вдавав із себе глухого, було достатньо, щоб взяти себе в руки й опустити погляд.

Одначе, крик дійсно був занадто гучним та затяжним. Він лунав до тих пір, поки в’язень, збиваючись із дихання, не зірвав голос, який, зрештою, перетворився на стогін і жалісний плач.

Юний сторожовий відчув, як всю його шкіру миттєво вкрили дрібні сироти.

Крик тієї людини тривав приблизно стільки ж, скільки горить паличка ладану, і зник. Згодом двоє людей витягли з камери напівмертвого чоловіка середнього віку. На ньому не було верхнього одягу, голова з вологим від поту волоссям не трималася рівно й хилилася на один бік. Губи та язик — ущент розкушені, а з куточків рота стікала кров’яна піна. Утім, його тіло не мало поранень, тільки на семи важливих акупунктурних точках живота та грудей знаходилися отвори, пробиті багряними цвяхами.

Молодий охоронець не зміг утримати погляду і, наче дивний страшний тотем, простежив очима за чоловіками, доки ті не зникли за кам’яними дверима.

У той самий момент позаду нього почувся шепіт:

— Жалкуєш, що став свідком?

Юний охоронець затрясся від переляку, він різко повернув голову й побачив чоловіка, одягненого в убрання* яскраво-синього кольору, що мовчки простояв за його спиною хтозна-скільки. Інший сторожовий уже став навколішки. Юнак відреагував і теж поспішив опуститися на коліна, промовивши:

— Господарю.

长袍 chángpáo — китайський халат; довгий халат (плаття)

Чоловікові в халаті на вигляд було близько тридцяти. Зовні вихований і, схоже, що освічений, та все ж на шкірі можна було простежити хворобливі сліди. Він мав глибокі та виразні контури обличчя, надзвичайно яскраві очі, які наполовину закривали густі, довгі вії, що завжди трохи нависали. Вони лише інколи піднімалися з невимовною холодністю, щоразу дивлячись як серця людей теж стають холоднішими. Мав витончене перенісся й дуже тонкі губи.